...мої уламки...

Море в той день було неймовірним…яскрава блакить зі шматками криги, хвилі пінились і зникали тисячами бризок біля пірсу. Чайки крилами з легкістю ділили чисте і безхмарне небо. Здавалося,що весь світ затишний, безтурботний, чистий. На обличчях від північного вітру позастигали посмішки. Так весело тоді було ховатися від об’єктиву фотоапарату і холод зовсім тебе не лякав…ти, навіть, не підозрювала, що він злякає пізніше.

Холод розчарування та усвідомлення, що весь той білий маленький світ – це  спроба забути минуле і повірити в майбутнє…то все - твоя ілюзія.

Мир  лживых тварей, грима и масок.

И так мало в жизни оранжевых красок.

Вокруг все лгут и прячут глаза.

А в душах у них дождь и гроза.

Макияж безразличия на лицах людей.

От их лицемерных улыбок становишься злей.

И хочется плюнуть и крикнуть им в след

"Ненавижу, подонки!!!"...но лучше вас, нет!

Среди вас есть любимые, враги и друзья.

И вот она – правда, такая же я.

Ты вспоминаешь о нем...

Утро без…

Твоя  любимая аллея…туман…опаздываешь на работу…странный чувак (полукришнаит, полубомж) играет на барабанах и колокольчиках…какое-то странное ощущение счастья… мокрые от влаги волосы прилипают к лицу…и ты вспоминаешь Его…Его мокрые волосы и спину, почему-то именно это - светлые волосы и спину в родинках…

Ночь без…

Темно...и холодные батареи...Над тобой все так же висит ангел на пружинке, который когда-то Его очень развеселил…

Вы валялись на кровати и смеялись…Теперь Он тут не смеется…

Уже который день твой телефон молчит, ты уже не слышишь его «Добраніч» и «Цілую» среди ночи…

А так хотелось, чтоб страсть разорвала вас и раскидала по углам твоей комнаты… так хотелось, чтоб вы остались там навсегда…

И пусть бы тихо лежали куски живого пульсирующего мяса, смешанные между собой в одно единое месиво. Это был бы ваш…только ваш…человеческий  фарш…

Хочеться тікати…подалі і швидше…Тут немає вже нічого…тут -  в цьому місті, місті моря і красивих людей, ти так його називала…тут тільки осінь. І ти намагаєшся пережити її… є з ким… з тим, в кого є незабуті кохання. В тебе ж немає, навіть, цього…тільки сни.

(Як вже задовбали ці колишні…наче і нема вже їх поряд, але життя ще псують…)

Хочеться тікати…подалі і швидше…Змінити все на краще…чи просто щось змінити, розворушите застигле існування.

Перевернути б гори, але сил вистачає тільки на сльози…

Хочеться тікати…подалі і швидше…але куди? Ти загубилась в падаючому листі...

Ты пахла черным перцем, вишневой жвачкой и немного дымом сигарет…А он…он, кажется, не пах ничем, только из далека доносился легкий аромат типа «Я так давно тебя не видел»…

Вечер-ночь-утро-день…сново ночь, сново день…и его не стало…опять вальяжно разлеглись километры между вами…

Пишешь смс «Знайди мій поцілунок в кишені твоєї сорочки» (записка с сердцем и банальным «целую»). Ты давно не любишь подобного рода «сопли», но так захотелось, чтоб он улыбнулся…И ты надеешься, что улыбнулся…

У вас все как-то странно и не так, все иначе, по-разному или, лучше сказать… по-другому…

Хм… какая разница как? Сегодня ты сново ждешь его звонка…

Продолжение "Тобі..."

Стою на балконе…У нас сегодня такое красивое небо…Курю…

Жду, когда приедешь в мой город…Улыбаюсь…

И в мыслях с тобой говорю…

(Небо сегодня просто нереальное, с огненными красками, яркими разводами и полосками…Чуть-чуть гуаши, масла, природной акварели, и вид из окна заставляет восхищаться миром…Картина прекрасна…картина... которую никто не рисовал…

Небо сегодня просто нереальное. Небо сегодня рыжее. Теперь и оно…

...

А я жду тебя…Смотрю на это рыжее, а значит – наше, небо и жду…Жду тихонько, не слишком радуясь, не слишком суетясь…так осторожно, как ребенок Деда Мороза под Новый год… чтоб не спугнуть. Жду… лишний раз не двигаясь, чтоб не проснуться, если это сон. Жду …

А когда ты приедешь, мы разукрасим город, мы разукрасим мир…весь мир и друг друга.

P.S. рыжие – не о волосах, рыжие – о счастливых нас…)

Екстрачорний 76% шоколад, який ти терпіти не можеш…і досі незрозуміло, навіщо ти його купила в маркеті, і тим більш, навіщо його їси, облизуючи пальці…Гірко в роті…

Заварили чай із травами з додаванням насіння фенхелю, від запаху якого тебе вивертає, але ти тупо п’єш цю гидоту…Тхне…

Ти уявляєш, як Він гуляє з другом і знайомиться з дівчатами…в подробицях…як посміхається, що говорить, як рухається…ти псіхуєш… а Він в цей час їде додому з курсів…

Навіщо все це? Навіщо такі знущання над смаковими рецепторами та нервовими закінченнями?

Навіщо сьогодні так сильно себе не любити?

Може через те, що зараз все добре, а ти вже звикла до якоїсь фігні, що коїться з тобою…

Чи твій організм налаштовано на самознищення, і мозок на підсвідомому рівні провокує тебе на негатив…

Чи ти не хочеш бути щасливою, точніше – боїшся такою бути…

А може, ти - реально неадекватна мала…

Не зрозуміло…Питання відкрите...

....

Чашка з-під чаю помита, шоколад перетравлюється…Ти витримала…

Телефонна розмова, ревнощі, трохи не посварилися…Він витримав…

День мазохізму закінчився…Добраніч…

Наша осень зародилась мерзким, мокрым хоть и летним днем…И именно тогда, в самом конце тепла, у меня и тебя появились "мы".

Но мы "нас" вовсе не ценили…ели мало витаминов… "Мы" замерзли, простыли, закашлялись, подавились.

Потом не хватило воздуха…не хватило веры…не хватило риска…

А осень… Осень грязью лиц прошлого забрасывает наши дни…и просто грязью...и просто лиц...

паутиной бабьего лета обволакивает в памяти наши вечера…

Она и дальше поит дождями землю и нас, и мы захлебываемся...

Она обидой забрызгивает слова…и мы не звоним, молчим...

Осень через закоченелые руки медленно подбирается к нашим сердцам…и "мы" умираем...

Она  серыми туманами гасит наши глаза… листьями с деревьев сдувает наши улыбки…

Теплым паром изо рта вытягивает "нашу" душу…

Мы не любим осень, и никогда ее не любили… Но сейчас только это у нас есть –  эта рыжая недоношенная осень и такие же недоношенные оборвавшиеся "мы".

(6 утра, не сплю…по окну растекаются капли дождя...хочу курить)

Це не зізнання в коханні, це не вияв якихось

почуттів, це не сценарні фрази – ні…

це просто бажання наблизитись до тебе…

"Не люблю твоє місто" -  я повторювала це сотні разів…не можу я звикнути до його монументальності та заклопотаності, до воскових виразів облич в метро...

Але один з моїх найкращих вечорів в житті я провела саме в ньому…тому тепер Київ я буду не любити із вдячністю)...

Пам’ятаєш, той вечірній міні оупен єір на Андрієвському, коли співала дівчинка з шаленим голосом? Ми тоді випадково натрапили на те диво, а потім стояли на сходинках і зверху захоплено дивилися, забувши про холод. А руді ліхтарі навколо і  жовте графіті на стіні, яке не відрізнялося оригінальністю чи красою, але в той момент мені воно здавалося настільки гармонійним, що аж перехоплювало дихання?..І була тоді руда осінь, і руде місто...Таке враження, що жоден дизайнер інтер'єрів не зміг би підібрати кращого оздоблення... Пам'ятаєш? все було так урочисто і спокійно. Все було просто чарівно.

…

Біла, майже порожня, кімната на 21-ому поверсі, апельсини (до речі, теж руді, див. вище...Може, це наш колір,а? Але не будемо враховувати тут те, що тобі подобаються рудоволосі дівчата, бо ревную)), Дніпрова набережна, фонтан із пісяючим цуценям, вокзал… Знов холодно, але все продовжує бути чарівним.

…

Хочу, щоб ти був тут, а не там…чи я – там, а не тут…Хочу мерзнути вдвох, цілуватися на вітру чи сидіти мовчки, набираючи сил... бо нам буде важко.

P.S. хочу ще чогось рудого))))

Що для кожного з нас означає життя? Перебування в тілесній оболонці, пошук сенсу буття, продовження роду людського, отримання задоволень чи аскетизм (можна обрати любий варіант, їх, насправді, дуже багато)…

Але, незважаючи на широкий асортимент життєвих прагнень та різнокольорово обгорнутих можливостей розвитку, є багато тих, хто не витримує життя, і все закінчується суїцидом…І винна в цьому недосконалість суспільства чи недосконалість самої особи – не принципово…ми стикаємося з інформацією про самогубства постійно (особливо любителі кримінальних хронік).

Окрім тих, хто не подолавши своїх проблем, відходить в інший світ, є ті, хто цього навмисно ніколи не зробить, але багато про це теревенить…І летять фрази типу «здохнути б по-скоріше», «піду нап’юся пігулок» чи «сяду в авто та вріжуся в паркан» і т.д. Та ти і сама іноді таке казала, коли була у стані під назвою «офігеть, як мені погано»…

Але один вихідний день пошматував твоє колишнє світосприйняття…Тепер тебе дратують навіть тексти пісень  з розділу «умру от любви», «я хочу повеситься» і щось в такому плані…

За всього лише одну добу в тебе було три можливості (майже стовідсоткових) загинути, але ти лишилася цілісінька, не враховуючи тремтіння в руках та голосі, 50 грамів горілки (з сильного переляку, бо вона занадто гидотна для інших випадків) і на ніч кількох заспокійливих…

Пройшов той день…а  з тобою лишилося розуміння того, що життя занадто легко можна втратити, а в тебе не завжди є спроможність врятувати навіть саму себе. Це просто переламало тебе навпіл (не горілка, якщо в когось з’явилася така думка), а оте усвідомлення, що в деякі моменти ти просто безсиле, слабке та перелякане створіння, бо тільки мертвий не боїться смерті…

Ти не знаєш, що таке життя…Але впевнена, що жити ти хочеш…і нехай це життя пройде в боротьбі за щастя, за кохання, за добробут держави і ще в якійсь там боротьбі, але воно того варте…